До Громадського центру правосуддя звернулась жінка зі скаргою на представників посольства України в Молдові. За її словами, в травні 2022 року їй відмовили в прийомі, оскільки вона повідомила, що має отримані в окупованому Криму російські документи. Зокрема, йшлося про її паспорт та свідоцтво про народження дитини. Жінка хотіла оформити дитині проїзний документ, але їй повідомили, що оскільки вона «отримала в Криму російське громадянство, то втратила українське і посольство її приймати не буде». В процесі роботи з жінкою було встановлено, що вона з родиною, включаючи двох неповнолітніх дітей, постійно проживали в Криму. Після окупації Криму російською федерацією вони продовжили там проживати та разом з чоловіком отримали російські паспорти, оскільки без них в Криму проживати дуже складно. Молодша дитина народилась в 2017 році і тому має свідоцтво про народження тільки російського зразка. Після початку повномасштабного вторгнення родина прийняла рішення виїхати з Криму та України в цілому з мотивів безпеки. У зв’язку з тим, що у дітей не було проїзних документів для поїздок за кордон, родина, діставшись Республіки Молдови, звернулась до посольства України. Ставлення, яке вони зустріли в посольстві, змусило їх сильно хвилюватись. Першим питанням при зверненні до Громадського центру правосуддя було: «Ми дійсно вже не громадяни України?». 

Аби допомогти жінці, було здійснено декілька кроків, в першу чергу складено та подано заяву до суду в м. Одесі про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території. Після отримання позитивного рішення суду на підставі нього було отримано українське свідоцтво про народження, яке отримала клієнтки. Крім того, в Посольство України в Республіці Молдова було скеровано звернення від громадської організації, в якому наведено аргументи про неприпустимість дискримінації людей з тимчасово окупованих територій, а також роз’яснені положення законодавства про наслідки отримання громадянами України документів від окупаційної влади. Зокрема, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акту цивільного стану. Відповідно, отримання громадянами України в окупованому Криму паспортів рф не тягне ніяких юридичних наслідків, зокрема й відповідальності.

Після таких дій стратегічного захисту в червні 2022 року жінка повторно звернулась до посольства України в Молдові і вже без будь-яких перепон оформила проїзні документи на дітей.

Цей індивідуальний кейс правового захисту піднімає важливу проблему оформлення документів для дітей за межами України. Евакуація жінок з дітьми за кордон з окупованих територій у зв’язку з війною – це непоодинокі випадки. Очевидно, що у таких людей можуть бути нюанси з документами. Більшість таких людей мають паралельно з українськими документами також і російські. Або, як у випадку цього кейсу, тільки російські, особливо коли йдеться про дітей. Необізнаність працівників посольств/консульств у сфері законодавства, яке регулює права та статус людей з окупованих територій, тягне порушення прав циї людей та посилення стресу в умовах війни. Тому реакція організації у рамках цього кейсу стане у подальшому запобіжником таких порушень у майбутньому стосовно інших громадян.

Клієнтка звернулась до Громадського центру правосуддя із запитом подати заяву до ЄСПЛ проти України у зв’язку з вбивством її сина у м. Маріуполь у 2014 році. Як випливає з матеріалів кримінальної справи, сина вбили представники держави - одного з підрозділу МВС. Строк подачі скарги спливав 29 березня 2022 року. Скарга стосувалась порушення права на життя, тобто права, гарантованого статтею 2 Конвенції. З початком повномасштабного вторгнення, оскільки жінка проживала у м. Маріуполь, з нею був втрачений зв’язок, відповідно неможливо було отримати довіреність на представництво її інтересів в Європейському суді з прав людини. Крім того, оскільки суди в Україні фактично перестали працювати, неможливо було отримати копії рішень національних судів для долучення їх до матеріалів скарги. Відповідно до правил роботи Європейського суду з прав людини, надання разом із заявою довіреності та копій рішень національних судів є обов’язковою умовою прийняття заяви до розгляду.

Попри такі умови адвокатка Громадського центру правосуддя ухвалила рішення все одно подавати заяву. Одночасно було підготовлено обґрунтування, чому неможливо подати всі необхідні документи у зв’язку з війною та воєнним станом в Україні. В результаті Європейський суд з прав людини відступив від своєї звичайної практики відмовляти у розгляді заяви, якщо не вистачає передбачених правилами документів, і відкрив процедуру розгляду справи.

У зв’язку з війною, вірогідно, будуть непоодинокі випадки неможливості подати всі необхідні документи для розгляду заяви в Європейському суді з прав людини. Тому створення такої практики, як описано в цьому кейсі, може допомогти іншим громадянам не втратити своє право на звернення до Європейського суду з прав людини.